Здавалося, Бучач — великий райцентр, недавно гучно відсвяткував 750-річчя, місто — замилуєшся... Але варто виїхати на околиці Пінзелівського музею просто неба, і бачиш те, що й усюди: сміття недовезене й близько до звалища. В неперевершену екскурсію мене запросив місцевий житель, депутат міської ради Богдан Птиць. Допекло чоловікові, що через сміття, а на додачу до нього ще й намул, маленький потічок, котрий протікає вулицею, тепер завдає немалих прикрощів.

Рівень води піднявся настільки, що в деяких хатах затопило підвали, а по стінах пішли тріщини. Крайній будинок — найбільша жертва. У ньому назбиралося стільки води, що вона витікає підвальним вікном надвір. Власниця та її дитина мусили виїхати до родичів.

Щоби з’ясувати, де саме треба прочищати, пройшлися вздовж течії. І, крім намулу, виявилося багато цікавого! По-перше, дехто з городян, очевидно, заблизько до потічка побудував огорожі своїх обійсть. Сучасні мури виросли впритул до води. Відтак чистити русло можна хіба що вручну. На прикладі будівлі Монастирських найкраще видно, як течія відбирає, що їй належить: труба діаметром 1,2 метра, яку вкопали перед воротами, щоби вода мала куди текти, ще кілька років тому була майже повністю помітна. Нині намул піднявся до її половини. Зрештою, по городу видно, що його частина не просихає навіть у суху погоду. Щось постійно тримає її вологою.

По-друге, у більшості випадків благоустрій подвір’їв закінчується там, де й почався, — на подвір’ях. Різноманітні хабузи, гілки «хтось» (бо ж із присутніх на сході ніхто не признався, що то робить саме він чи вона) викидає просто на схили яру. Звісно, що за досить короткий час такого «прибирання» воді стало замало місця. А по-третє, біля деяких подвір’їв, особливо тих, що розташовані на вищому схилі яру, живописно розсипане побутове сміття. Не інакше, як якісь зайди напакостили...

Сперечалися-сперечалися, і вирішили: де можна, там цукровари поглиблять русло технікою (але вже після закінчення сезону), а кожен господар зобов’язаний вибрати намул біля свого двору. Щоби не змушувати стареньких до важкої праці, допоможуть молоді руки з підприємства.

Чи ефективним буде результат — невідомо, бо ж місцеві вважають, що допоки завод не закінчить роботи, доти й стоки забруднюватимуть потік. Вода в потоці й справді мутнувата. Піна на ній подекуди. Та й запах якийсь дивний.

А ось представники підприємства стверджують: муловими картами (це такі спеціально відведені ділянки землі) користуємося. Їдемо до відстійників. До «серця» карт — першого відстійника, куди виведені величезні труби заводу. Із них шурує брудна вода. Всього за добу, пояснює заступник головного інженера Павло Москалик, під час сезону цукроваріння підприємство качає близько 2,5 тисячі кубометрів води. Загальна площа полів фільтрації становить трохи більше 65 гектарів. Є чотири відстійники. В перший із них потрапляють води третьої категорії, а до останнього ці ж стоки доходять уже без твердих завислих речовин. До карт періодично додають вапна, а також спе-ціальної пасти, що містить мікроскопічні водорості, котрі біологічно очищають стоки. Обабіч відстійника — купа вигорнутого з нього намулу. Значить, користуються ними?..

Сумнозвісний потік наче й оминає мулові карти. Але так і не відомо, що до нього потрапляє, коли, до прикладу, йдуть дощі.

Повертаючись із мулових карт, зауважую купи сміття на узбіччях. Звідки? Місцеві викидають, каже Павло Москалик. Допоки територія повністю належала заводу, то ще принаймні проганяли чи навіть штрафували хуліганів, а тепер узбіччя нічийне, а отже, сміття на ньому теж...

До речі, новій владі не вдасться «відхреститися» від дороги, котра веде до сміттєзвалища. Разом із Богданом Птицем ми спробували дістатися до нього. В суху погоду це ще реально, хоча колії на ґрунтівці такі — залізниця позаздрить! Раз по раз авто «пузом» поре. Пізніше з’ясувалося, що піддон у машині пана Богдана не витримав чергової поїздки... Можливо, через стан дороги декому із бучачан з околиць урвався терпець возити відходи до звалища і вони розв’язали проблему іншим чином: почали скидати сміття не доїжджаючи. Там, де дорога перетинає той самий потічок... Потім ця вода потрапляє до Стрипи.

Возити лінь, то принаймні угоду з комунгоспом укласти можна було б. Та ні: на вулиці, яку змиває «ображений» потік, про неї подбав лише один господар. А йдеться про 3,07 гривні на місяць з особи. «Чому, наприклад, ви не уклали угоду?» — запитує новий мер пана Богдана. «А будуть до мене одного за сміттям приїжджати?..» — відповідає той запитанням. «То треба якийсь ящик поставити, щоби ви далеко не носили, а з нього забиратиме трактор», — народилося рішення.

Так минули кілька годин взаємних звинувачень.

Сподіваймося, що спільна праця збере охочих так само швидко, як і спроба з’ясувати одвічне «а хто ж винен?»

Олена ТРЕТЯЧЕНКО.

«Вільне життя плюс», №93 (15205) від 19.11.2010 р. vilne.org.ua