Переглядаючи шпальти українських газет сьогодні, розумієш: повним ходом іде піар компанія передвиборчої президентської гонитви: хтось когось обливає брудом, хтось вихваляє, чи хвалиться сам і, здається, що вся країна завмерла в очікуванні наступної війни кланів за владу.

Зупинилась підприємницька діяльність – всі живуть тільки за рахунок інертних коливань Нацбанку, застигла освіта- вчителі мовчки спостерігають за тим, як Гарант Конституції роздає звання Заслужених працівників освіти своїм соратникам, на яких в минулому році було маса скарг про те, що вони не проводять заняття, тай живляться ці чиновники  тим, що грубо порушують законодавство України. Вмирає українська  медицина, бо платне навчання цієї категорії спеціалістів призвело до абсолютної безграмотності та байдужості новоспеченого медперсоналу, а відсутність належного фінансування лікарень та кругова порука лікарів зробили життя громадян України заручникам співвідношення величини гаманця і безвідповідальності медпрацівника за наслідки його лікування.

 І, начебто, десь про і проблискує ця  інформація, але, чи не задля того, щоб приховати інше.

            У 2006 році я вперше зіткнулась із інформаційною блокадою. Коли депутат обласної ради, підприємець ,користуючись тим, що за сумісництвом працював директором Бучацького агроколеджу облюбувавши собі два п’ятиповерхові гуртожитки вирішив виселити звідти більше сотні сімей, 23 лютого 2006 року розіславши їм відповідні повідомлення. Ми звернулись у всі центальні засоби інформації  району, області, України. Приділили увагу цьому питанню тільки чотири, і то газети «Свобода», та «Нова доба» звернення жителів гуртожитків подали у «відредагованому» варіанті, лиш «Вільне життя», та канал ТV-4 дали об’єктивну інформацію, всі решту не знайшли в цьому нічого цікавого, посилаючись на стандартність такої ситуації в Україні. Нам тоді вити хотілось, бо навіть для того, щоб зустрітись із Міністром АПК - довелось разом із маленькими дітьми  страйкувати під стінами Кабміну і тільки регіональне Київське, і центральне Казахське телебачення висвітили цю подію в ефірі.

Про незаконне видобування корисних копалин, вирубку лісу і забруднення навколишнього середовища мовчать всі. А як же, там задіяний великий капітал, що відповідно кришується. Як насмішку над жителями сіл Підзамочок та Підлісся влаштували Всеукраїнський семінар на базі насіневого заводу в с. Підзамочок.

Люди третій рік звертаються у всі інстанції, пишуть в усі газети про незаконне протравлення зерна. Комісії виїжджають встановлюють факти порушень і навіть(!) штрафують. А власник тим часом добудував ще одну лінію, і що йому до того, що за забором школа, стічні води, що із ядохімікатами проникають в землю, шум моторів від якого не витримують голови в пенсіонерів, пил, яким дихають діти!..Там ж  вчаться не його діти, живуть не його батьки, і хворіє не він! І знаєте, що в цьому найцікавіше? Що саме за це, очевидно, йому Президент України присвоїв почесне звання Заслуженого працівника промисловості. Окрилений, він в минулому році самовільно на розпайованих землях сільськогосподарського підприємства « Перспектива» засаджує цукровий буряк, навіть не запитавши дозволу на це у пайовиків. Прокуратура, як і в попередніх випадках не бачить в цьому складу злочину, а преса пише про трудові досягнення підприємця. Думку громади не висвітлює ніхто.

            Під загальний шум, користуючись безладом в Україні, вивозять за її межі культурні цінності. Під загальний піар Пінзеля, В.Стецько робить все можливе, щоб не тільки отримати якусь державну винагороду, але й непогано на ньому заробити. Майже кожного дня на якомусь каналі телебачення вона розповідає про свої «героїчні подвиги» в справі збереження та популяризації мистецтва Великого майстра. А про те, що частина з них  незаконно була вивезена із Бучача наважились сказати тільки в ефірі Тернопільського обласного державного радіомовлення. Всі решта цього уникають. Дійшло до того, що навіть рішення сесії районної ради, Звернення до Президента, Прем’єр – міністра, голів обласної адміністрації та ради, жодна із обласних газет не надрукували, не кажучи вже про таке, раніше шановане мною видання, як «Голос України».

            А уявіть, як пробитися в пресу молодим літераторам! Щоб надрукували хоча б анонс про видану вами книжку чи виграний конкурс, потрібно мати у видавництві власного протеже, або відповідні гроші. Бо навіть інформація про роботу обласного літературного об’єднання Національної спілки письменників в редакції  обласного видання  пилиться уже другий рік, а до друку так і не потрапила.

            Ще багато чого можна говорити на цю тему. Часто від журналістів чуєш: «не я вирішую, є редактор». Більш відверті зізнаються: «Хто платись, той замовляє музику». От і виходить, що свобода слова у нас перетворилась в піар проституцію. І Боже збав, зачепити когось із журналістів чи видання – дружна журналістська братія змішає тебе з болотом під тою з таки назвою «Свобода слова», їх захищає Закон, і тому, заглядаючи під спідниці політикам і шоуменам, розповідаючи нам хто з ким спить, і в яких туалетах виходить на люди, нав’язують громадськості думку про те, що гомосексуалізм, багатожонство, марнотратство, збагачення за рахунок обкрадання народу, шлях до висот по трупах – це той спосіб життя якого ми заслуговуємо.

            Сьогодні саме завдяки засобам масової інформації ми втратили поняття честі і гідності, спутали кохання з похіттю, нас обкрадають, і нам з говорять, що це нормально, нас виживають із нашої країни, і показують якими великими  ми можемо стати за кордоном, в нас вбивають людяність і доводять, що боротись з цим безрезультатно. «Чеверта влада» в Україні вже давно стала першою! Та чи належить вона народу України?!

Олена  Сурм’як