Село Курдибанівка, що у Бучацькому районі ніби крижина в гарячому морі цивілізації – з кожним роком стає меншим . Єдиним закладом, який тут функціонує є фельдшерсько акушерський пункт . Хоча слово акушерський стосовно Курдибанівки є якось навіть недоречним, адже тут мешкає лише 5 бабусь, яким від 70 і аж до 90.... 

  Тай назва села якась така оригінальна. Її деякі „філологи” навіть використовують для висловлення негативних  емоцій. Та всеж таки Курдибанівка – це не матюк, а дуже давнє село. Дехто із місцевих істориків стверджує, що назва така дісталася селу ще із сивої давнини, коли турки шастали нашими землями. Дослівно курдибанівка означає турецький шлях. Причаїлася Курдибанівка далеко у полі, тут ні лісу ні річки, тільки невеликий потічок. У сусідніх селах завжди піджартовували над мешканцями Курдибанівки, казали, що тут є свої оригінальності – гумовий міст, та ратуша, яку кожної неділі курдибани виносять на вереті із стодоли. Гумовий міст таки з”явився тут у післявоєнні роки – хтось перекинув через потічок шматок автомобільного колеса, а от ратуша на вереті – веселий  і не реалізований жарт.

Але якось не весело зараз у Курдибанівці, а особливо у цю зимову пору. Крізь зарості бузини можна помітити колишні сільські дороги, якими і ходять 5 бабусь одна до одної в гості. Літом трохи веселіше, бо декілька років тому Курдибанівські землі взяла фірма „Чайка” і вирощує тут лікарські рослини. На просапку приїздять люди, тай діти і онуки у літку до бабусь навідуються частіше. А зимою тут білий смуток і непорочна тиша. Немає у Кудибанівці традиційних сільських звуків – гавкоту, мукання, кувікання... Дехто із бабусь тримає курей, але і ті якісь незвично мовчазні...

Найбільша господарка тут у Марії Павлівни Амборської. Незважаючи на свої цього літа проминулі 90(!) бабуся доглядає корову, бо майже нічого не їсть окрім молока та „ґудзичків”, так вона називає таблетки від тиску та головного болю.

Колись у роки молодості та здоров”я  Марія Павлівна разом із своїм (нині покійним) чоловіком Петром були вправними кравцями. Мали декілька добротних швейних машин, тож обшивали не тільки односельчан, але і „панів із міста”. Користувалися послугами кравців Амборських і  українські повстанці. Баба Марія каже: „Мій Петро вмів шити дуже файні мазепинки, з ґудзичком і пасочком, таких делікатних мазепинок  не вмів ніхто шити! Він любив Україну і був справедливий та милосердний. Якось раз привели поліцаї із Бучача жидів, позабирали все в них і розстрілювали. Тільки чути було пух – пух... Вийшов мій Петро пивитисє . І знаєте, одна жидів очка схилилася, а з її пазухи випав молитвеник і хрестик. Петро підбіг до поліцая і закричав, що той стріляє не в жінку, а в хрестик і молитовник. Мій Петро не парадував поліцаям, бо таки і їх обшивав. Вони ходили до нашої хати ніби свої, любили їсти те ,що я варила. Так поліцаї і лишили ту жидівку живою, а то була жінка директора гімназії з Бучача. Так вона і виїхала до Ізраїлю. Все мій Петро казав, як можеш помогти то поможи, а не можеш то обернися і зле не роби. За то, що ми шили для „партизанки” мого Петра забрали москалі до Воркути, а мене лишили бо якраз день перед тим народила доньку, то певно не хтіли мати мороку з слабою жінкою і дитиною. Але всьо перебулося і Петро вернувся через 6 років додому. Помер  у 92 роки, а ті, що його видали навіть до сорока літ не дожили . Але то ще не всьо... Як помирав мій Петро 2 марцє в 2005 році вночі, то я задрімала і приснилася мені Матір Божа з тим хрестиком і молитвеником, який мала та жидівка ним врятована. І що ви думаєте!? Петро жив після того ще штирнадцєть місяців. Прожили ми разом з чоловіком 65 років...”

Бабуся Марія говорила б і говорила.... І про книжки, як ще читає і про Бога в якого вірить і вірила та завжди покладалася на його милість. Шкода, що гості до Курдибанівки дуже рідко приходять. Тож візит начальника Бучацького районного центру соціального захисту населення Володимира Гузовського та голови Спілки ветеранів у Бучацькому районі Степана Фарботи – подія  не аби яка. Марія Павлівна бідкається, що не має нічого доброго, щоб почастувати „панство”, але пропонує спробувати її хліба, який щойно спекла. Ріже його великими окрайцями і пригощає. Володимир Гузовський зауважує бабусі, що хліб не солоний. Виявляється, що старенька свідомо не кладе до тіста солі, бо вона її шкодить. Володимир Йосипович пропонує бабусі перебратися на зиму до геріатричного центру, бо тепере колись добротна хата кравців Амборських вже не для зимівлі. Потріскані стіни та благенькі вікна. Марія Павлівна дуже втішилися, що її хочуть забрати, бо дров не має зовсім, палить штахетами, які вириває із паркану. Але питання в корові. Якщо десь прилаштує свою годувальницю в надійні руки то на зиму поїде в Баришський геріатричний центр.

„Любіть Україну, любіть українську владу...” . – повчає бабуся Марія, і показує на плакати з минулих виборів, які поряд із образами прикрашають стіни її хатини. Глянцеві обличчя політиків не відчувають холоду вистиглої оселі. Стає якось невимовно гірко. Невже це все чим вони можуть прислужитися народові, який їх так любить... Тими плакатами навіть в грубі не розпалиш, бо вони дорогі і якісні – не горять! Хочеться не любити владу, а просто послати її ....турецьким шляхом.

Бабуся Амборська  не хоче відпускати гостей. Вони її зовсім не втомлюють. Старенька . щоб на довше затримати у себе залюбки показує , які вона має пастки на миші, таких в місті не продають; показує „коси” із качанів кукурудзи, які сама сплітає... Розповідає про те, що воду бере із потічка, бо із студні вже витягнути не може... і  черговий раз наказує: -„ Шануйте своє, любіть Україну, моліиться Богу....” Проводжаючи гостей аж на дорогу, старенька показує на зруйновану церкву і запитує, чи не  знайдеться хтось, щоб відбудував храм....