Доживати потрапляють люди до геріатричних центрів.Одне із таких геріатричних відділень функціонує у селі Бариш Бучацького району. Тут мають можливість прийняти 20 перестарілих.Стареньких звідси забирає лише смерть.

Не даремно кажуть, що санки треба готувати влітку, а про старість турбуватися замолоду.Але інколи життя робить такі віражі, що турбуйся не турбуйся, а воно візьме тай поверне по своєму. Тут вже і словосполучення „забезпечена старість” немає жодного змісту – дожити б якось...  Власне, доживати потрапляють люди до геріатричних центрів. Сюди беруть одиноких немічних стареньких, які неспроможні самостійно про себе подбати.

Одне із таких геріатричних відділень функціонує у селі Бариш Бучацького району. Тут мають можливість прийняти 20 перестарілих.

Кількість мешканців постійно змінюється. Минулого року тут проживали 18 дідусів і бабусь. Наразі їх залишилося лише 11. Як зазначила завідувачка Ольга Долик, стареньких звідси забирає лише смерть. За час своєї роботи, Ольга Василівна не пригадує випадку, коли б у її підопічних знайшлися родичі .Правда, є випадки, коли забирають тіло померлого, щоб похоронити у рідному селі. Але, як правило, працівники закладу хоронять своїх мешканців самі, на місцевому кладовищі. На такі сумні випадки, а вони тут трапляються часто, у Бариському  геріатричному відділенні є спеціально відведена ритуальна кімната  або, як кажуть самі старенькі – „ катафельна хата”. Сюди приходить священик, щоб згідно християнського звичаю відправити над померлим панахиду.

Та не тільки похоронами займається персонал Бариського геріатричного відділення. Люблять тут також влаштовувати стареньким свята. 1 жовтня до Дня людей похилого віку у їдальні накривають святковий стіл, за яким збираються лише ті, хто може самотужки до нього дійти . Таких „щасливчиків” у відділенні лише четверо: дідусь Михайло і три бабусі Ганни. Вести застільну бесіду можуть лише дві бабусі Ганни, бо їхня третя тезка зовсім не чує і заледве бачить. Дідусь Михайло, коли до нього звертаються, починає плакати. Ганни на дідуся трохи бурчать, мовляв, поговорити нема з  ким. Його дружина Агафія Оленівна (таке дивне по – батькові працівники центру пояснюють, що при народженні дитину записали „по – мамі”, бо законного батька очевидно не було) також знаходиться у цьому закладі, жінка прикута до ліжка важкою хворобою. Сам дідусь Михайло, не зважаючи на відносно молодий вік – він із 1932, пересувається при допомозі двох палиць, встати без сторонньої допомоги не може. Кажуть, що у нього була сім”я, яку багато років назад він покинув у Росії, а сам приїхав на постійне проживання до села  на Бучаччині у якому народився. З Агафією Олегівною зійшовся 16 років назад. Односельці не дуже добре відгукуються про цю сімейну пару, адже їх поєднувала спільна пристрасть до алкоголю. Цьогорічного літа дідусь Михайло виявив тверде бажання відвідати рідне село Скоморохи, бо тут він має дві сестри, яких дуже захотів побачити. Працівники геріатричного відділення найняли машину і виконали волю свого підопічного. Та від цих відвідин у всіх на душі залишився гіркий осадок. Рідні люди виявилися вже давно чужими одне для одного. Можливо це „бурхливий” стиль життя дідуся Михайла загасив останні жарини родинного тепла. Сестри не запропонували йому залишитися вдома, але тепер старенький всім розповідає про свою поїздку і ... плаче.

 Загалом, у кожного мешканця Бариського  геріатричного відділення не зовсім правильне минуле. У когось нестерпний характер, хтось довів до самогубства свою половину, хтось тісно дружив із „зеленим змієм”, не турбуючись про сім”ю та власне здоров”я, хтось... Але, чи варто судити зараз їхню молодість. Ці люди немічні  та  безпомічні і обов”язок держави взяти їх під опіку. Геріатричні відділення  для них невимовне спасіння. Тут чисто, тепло, затишно, нормальне харчування, медична допомога, терпеливий  і сумлінний персонал персонал.

 Терпеливість і професійна витримка жінок, які тут працюють – це тема окремої розмови. Адже потрапляючи до відділення „прикрі” бабуся чи дідусь абсолютно не перевтілюються у добрих ангелів. Їхні „цивільні” звички проникають і у стіни цього закладу. Дідусь – пияк, поступивши до відділення ледь живим, і „відійшовши” завдяки стабільному харчуванню та відповідному догляду, згодом починає показувати свої „бзіки”, вимагаючи горілки та якоїсь особливої уваги. На декого інколи нападає „хандра” стосовно харчування – то подавай їм суп, то молочне ... У таких випадках „на горіхи” дістається кухарці. Працівники відділення кажуть, що ніколи не гніваються на своїх підопічних, спокійно залагоджують конфліктні ситуації, адже сюди приходять люди із незавидною долею і , можливо, перебування у геріатричному відділенні – це найкраще у їхньому житті.

Улюбленицею всього персоналу геріатричного відділення є бабуся Ганна із села Трибухівці. Незважаючи на свої 85, старенька охоче порається на присадибній ділянці відділення, допомагає кришити садовину на сухофрукти, підмітає в саду. Доля випала їй не дуже втішна. Молодою дівчиною вона вийшла заміж за вдівця, який залишився із двома дітьми. Згодом чоловік бабусі Ганни помер від важкої хвороби. Вона залишилася із його неповнолітніми синами, взявши на себе обов”язок їх виростити. Діти виросли, а бабуся Ганна, відчувши, що вже не може самотужки дати собі раду, попросилася до геріатричного відділення. Це було її принципове рішення, адже діти готові були забрати стареньку мачуху до себе і піклуватися про неї. Та бабуся Ганна заявила, що не хоче бути тягарем для них. Кухар відділення Надія Комарніцька щиро полюбила цю лагідну і  добру бабусю. Вона навіть хотіла забрати стареньку до себе додому, „за свою”, бо вважає, що вона заслуговує на домашній затишок , сімейну атмосферу і відповідну повагу. Але і в цьому випадку бабуся Ганна проявила гонор і відмовилася від пропозиції. У геріатричному відділенні вона мешкає вже 4 роки. Дуже любить, коли до відділення навідуються начальник управління праці та соціального забезпечення Володимир Гузовський та начальник територіального центру Орися Лебедович. Для такої нагоди бабуся Ганна перевдягається у „гладший” одяг і по старечому статечно сідає до розмови. Розповідає про своє життя, про те, що ще ходить до церкви, якщо дозволяє здорв”я і погода, про врожай на присадибній ділянці відділення. До речі, минулого року Володимир Гузовський мусів подбати про те, щоб цю ділянку відгородити сіткою, бо стався прикрий випадок – хтось покрав вирощені для стареньких овочі.

Побувавши у Бариському геріатричному відділені, закрадається думка, що такої старості зовсім не хочеться. Як би затишно тут не було – це не рідний дім. Мабуть у українців генетично закладено, що старість має протікати в оточені дітей та онуків.