Коли мене у 1944 вивезли із Бучача то я вперше повернувся до Бучача, будучи  вже дорослим, у суботу, 7 грудня 1991 року. Я так чітко запам’ятав цю дату, бо то були історичні часи. Жив я тоді у Києві.  Фактично я жив у Києві від серпня 1991 року до червня 1992. Славетний Референдум, який підтвердив незалежність України, відбувся у неділю, 1 грудня 1991 року. 3-го чи 4-го грудня у моєму помешканні на вулиці Металістів 7, у гуртожитку Київського Політехнічного Інституту,  задзвонив телефон. Телефонував якийсь мені невідомий активіст із Тернополя. Він повідомив, що 8-го грудня в неділю о четвертій вечора відбудуться святкування з нагоди 100-річчя еміграції з Тернопільського району до Канади. Він запитав, чи зміг би я разом із своїм приятелем, істориком, професором Тарасом Гунчаком, який мешкав у тому ж гуртожитку два поверхи нижче, приїхати до Тернополя і виступити на святкуваннях. Моє уточнення, що ми, власне, з США, його якось не переконували. Пізніше з’ясувалося, що той чоловік неправильно висловився. На оголошенні, яке повідомляло про нашу учась у святкуванні, було написано, що Тарас і я виступатимемо з приводу святкування ювілею української еміграції до Південної та Північної Америки, а не лише до Канади.

В суботу 7-го грудня ми  виїхали поїздом з Києва до Тернополя. Щойно ми прибули на місце десь під вечір, як до мене підійшли двоє молодиків, які запитали мене, чи я знаю, що означає слово «викрасти». Я знав. Вони поставили мене перед фактом, що я буду ночувати не в Тернополі, а у Бучачі, запевняли мене, що я повернуся до Тернополя у неділю перед виступом, який призначався на 4-ту годину. То було справжнє викрадення, і так  я потрапив до Бучача.

Ми прибули до Бучача близько 10-ї години вечора. На нас чекала пишна вечеря у хаті одного з активістів. Я вмирав з голоду, тому наївся більше, ніж було слід. Після вечері господар повідомив, що на мене чекає директор цукрової фабрики, який приготував приняття на мою честь (бучачани були поінформовані про мою громадську працю і гордились тим що я  уродженець  Бучача). Мене охопив жах, адже було вже по 11-ій годині вечора. Коли я прибув на святкування, яке проходило у приміщенні цукрового заводу, за столом сиділо близько 20 осіб. Більшість уже була напідпитку, адже вони їли і пили з 8-ї вечора. Вони наполягали, щоби я долучився до їхньої гостини. І що мені було робити? Далеко по півночі мене привели (радше докотили) до гостьової кімнати, яка знаходилася у тому ж приміщенні заводу.  Там мені запропонували спати. Але ж кімната була неопалена! Надворі температура була значно нижче нуля і видавалось що у кімнаті було не надто тепліше. У горнятку з водою, що стояло на нічному столику, на поверхні плавала крига кілька міліметрів завтовшки. Я був втомлений і не мав іншої можливости то погодився.  Зрештою, деякі «моржі» та подібні до них стверджують, що нічого страшного у холоді нема, аби тільки ліжко зігрілося теплом тіла. Хоч на ліжку були перини, мене серйозно непокоїла можливість гіпотермії-переохолодження і тому заснути мені було важко. Весела компанія розійшлася по домівках, а мене полишили одного. Цілий завод занурився у повну темряву: тишина, яка мене огорнула була неприємна.  Мені було моторошно.

Раненько вранці мене повели до маленької церковці неподалік від міської площі, де члени організації «Меморіал» здійснювали розкопки у підвалинах церкви. Під цементовою підлогою підвальних приміщень церкви знаходилася глибока яма, в якій лежали останки близько сотні українських патріотів, замордованих радянськими загарбниками. Зараз ці кістки викопували для перепоховання. Мені показали скрині,  до яких кістки складали і сортували: великі гомілкові кістки – до однієї скрині, малі гомілкові кістки – до другої, скальпи та малі кісткочки кінцівок – до третьої…- моторошне видовище. Я тримав ці кістки в руках, хотів перескочити десьтиліття і зблизитись до цих жертв. На очі мені навернулися гіркі сльози жалю за уродженцями мого рідного Бучача, що загинули від рук брутального визволителя, північного  «старшого брата».

Деякі розправи мали місце у підвалинах будівлі, в котрій  пізніше було влаштовано танцювальну залю для молодих мешканців Бучача. НКВД / КДБ винайшли зловісний спосіб екзекуції. Полоненого заводили до приміщення і наказували підійти до стіни і стати у певному місці. Там у підлозі була пастка зі спеціальними дверима. Натисканням на кнопку здійснювався автоматичний постріл із гвинтівки, який мав влучити у полоненого. Після пострілу відчинялися двері пастки і застрелена та, можливо, все ще жива людина падала до ями у підземелля на інші трупи і, зрештою, гинула, стікаючи кров’ю. Це була “бальшая тьохніка”,  добре відпрацьована радянська технологія в дії.

Памятаю що я питав у місцевих жителів, що сталося з тими, хто відкрито співпрацював або допомагав коїти вбивства та злочини проти мешканців Бучача.  Це було делікатне питання, чейже у Бучачі замордовано тисячі.  Чейже були і мешканці Бучача, які допомагли німцям мордувати невинних жидів.  Та тут у бучачан була мова тільки про українські жертви.  У відповідь мені розповіли, що тому два тижні двоє останніх посіпак виїхали з міста, тому що старі бабусі плювали на них! Плювали!!! Я втратив панування над моїми емоціями! Чи це тому що українці не грають у бейсбол, ні в кого з них не виникло бажання розтрощити цим бандитам черепи бейсбольними палками? Так, у певних випадках я оправдую віґілянтизм, самосуддя. Якби я в умовах беззаконня зустрів убивцю мого батька, я би учинив з ним згідно з власними законами, бо в Україні беззаконня.  До тепер ще не віддали до рук правосуддя  жодного коменданта радянських концентраційних таборів, жодного ката, жодного слідчого. Лишень у Криму проживають сотні таких злочинців, що пішли на пенсію і тепер насолоджуються життям у цілковитій безпеці. Лекції виловлення і покарання нацистцьких злочинців іґноровані коли ходить про те як поводитись із злочинцями комуністами.

В неділю на Службу Божу мене запросили до церкви монахів отців Василіян. Нічого не пам’ятаю із тої Служби крім всеохоплюючого пронизливого холоду. Церква була повнісінька – вірні як оселедці стяли пліч у пліч.  Та було холодно.  Ніколи до того я ще не змерз у ноги так як тоді. Священик напевно здогадувався про мої страждання, страждання грішника, який давно не був на Богослужбі, бо правив літургію неймовірно дуже повільно. Іще би якихось десять хвилин, і я нагадав би собі як молитися і закликав би Господа у своїх молитвах, щоби він післав священику стаждання, повний до вінця сечовий міхур.

Після служби Божої процесія  рушила із церкви па чолі з отцями Василіянами і швидко подолала коротку відстань до головної площі міста де мали відбутися збори. Цей мітінґ був присвячений Референдуму, який відбувся точно тиждень перед тим. Причини для урочистих святкувань були поважні, адже понад 90 відсотків громадян України, в усіх областях України і Криму,  проголосували на підтримку незалежності. Коли ми прибули на площу, на нас уже чекав великий натовп людей. Я зайняв своє місце на коні і почав напружено роздумувати про те, що ж я скажу, коли настане моя черга біля мікрофону. Серед промовців, що говорили переді мною, були депутати міської, обласної та державної адміністрації. Коли прийшла моя черга, я привітав своїх співвітчизників, мешканців Бучача, із здійсненням віковічної мрії про незалежність. Після ще кількох слів я сказав те, чого провдоподібно сановники від мене не очікували. Я сказав, що дуже засмучений поганою історичною пам’яттю моїх земляяків.  Нагадав що Бучач був великий  єврейський центр, a yiddishe shtetl’. Казав що Із того що мені розповідали і що я бачив сам, у місті не лишилося навіть слідів єврейської культури, жодних меморіальних табличок на будинках, де колись були єврейські синаґоґи чи єврейські школи. Казали мені що влітку, на єврейському цвинтарі, серед повалених могильних каменів, порпаються кури. Я закликав моїх змляків погодитися із своїм минулим, берегти і шанувати його.

Під час першої половини мітінґу здалеку ледь доносився  церковний спів. У православній церкві Святого Миколая що була недалеко, ще тривала Служба Божа. Принагідно додам, що до 1946 року то була католицька церква і саме там мене христили. Скоріш за все, організатори мітінґу, через сильний мороз, розпочали збори точно у призначений час, не дочекавшись завершення Служби Божої у православному храмі.  Коли служба скінчилася, до міської площі від церкви попрямувало близько двохсот парафіян на чолі зі своїм духовним пастирем. На мітінґу якраз мав слово священик отців Василіян. Він із гіркотою нагадав, що Бучач був греко-католицьким містом, аж поки москалі 1946 році не зліквідували і аборонили греко-католицьку церкву. Він також додав, що церкву Св.Миколая слід повернути греко-католикам, а усі православні повинні повернутися до лона Католицької Апостольської Церкви. Ці слова були почуті православними, бо вони вже майже увійшли на площу. Я помітив, що дехто з процесії православних віруючих почав повертати назад, у напрямку до своєї церкви. Не знаю де я набрався відваги.  Я повернувся до промовця і попросив в нього мікрофон. Я забув, що був лише гостем, і сказав у мікрофон: «Отче Анатоліє Сидоренку! Будь ласка, підійдіть до мікрофону. Ми хочемо почути ваше слово з цієї урочистої нагоди». І він попрямував до нас. Неквапом, велично, він увійшов на площу на чолі своїх парафіян  і  піднявся сходами на підвищення. Його промова була натхненною, піднесеною і високопатріотичною. Він говорив про відродження нації, взаємну толерантність  і любов до України. Пізніше, після акції, до мене підходили люди зі схвальними словами, але священика, якого я позбавив мікрофонуа, серед них не було.

А звідки я знав ім’я того православного сшященника? Мій перший вітчим, про якого я розповідав на початку моїх спогадів, був розлученим. Від першої жінки в нього була донька. Ця донька, Ірина Сидоренко, була жінкою отця Анатолія Сидоренка, настоятеля церкви Св.Миколая у Бучачі. Мій брат Данко зустрічався зі своєю сестрою-по-татові, коли приїздив в Україну, і навіть мав коротку зустріч з її чоловіком, отцем Анатолієм.

Опівдні «викрадачі» відвезли мене з Бучача до Тернополя. У тенополі я не прогавив нічого, крім ночі у брудному із поганими запахами (за словами Тараса) готелі та цікавої екскурсії містом. Святкуванняя, на яке нас запросили, відбувалася у великій авдиторії. Я заздалегідь домовився з організаторами що розповім авдиторії про життя емігрантів у повоєнній Німеччині очима восьмирічного хлопця, яким я тоді був. Мій виступ був дуже успішним, я був собою задоволений. Тарас виступав за мною. Організатори заходу також були задоволені і ми повернулися потягом до Києва.

Вдруге я побував у Бучачі влітку 1998 року. Того року я проводив курси в Університеті Нафти і Газу в Івано-Франківську. Я читав не математику, а проводив курс лекцій з англійської науково-технічної термінології для викладачів і аспірантів, які трохи знали англійську мову. В лекціях я розповідав, як користуватися науковою мовою  у математиці, електротехніці, фізиці, хеемії, механіці тощо.  Декотрі з моїх слухачів мали автомобілі і  пропонували мені поїхати на вікенд кудись на природу. Я запитав, чи міг би найняти когось із них, щоб відвезти мене до Бучача, півтори години їзди. Виникала проблема бо ніхто із них не хотів взяти гроші за поїздку від мене. Врешті решт один погодився. У мене були деякі вимоги, а саме: він везе мене до Бучача і залишає одного на чотири години. Я хотів походити вулицями на самоті, без товариства, тільки зі своїми думками.

Поїздка до Бучача забрала більше часу, ніж ми сподівалися. Кілька останніх днів ішли дощі, деякі дороги позатоплювало, проїхати ними було неможливо і треба було їхати об’їзними, довшими дорогами. Приїхали ми опівдні. Я запросив свого компаньйона на обід, який запам’ятався мені тим, що нам подали пресмачну «мізерію» - із огірків, зроблену точно так як робила мені бабуня і мама. По тому мій водій зник, і я залишився наодинці.

Перше місце, до якого я навідався, був будинок, в котрому ми колись жили. Він знаходився недалеко від головної площі міста. Головні двері будинку були закриті то я зайшов до будинку зі сторони двору. Я тужливо поглянув у той куток, де колись стояла діжка зі свинячою головою, котра так налякала мене, піднявся сходами і застукав до дверей помешкання, яке ми колись винаймали. Ніхто не відповів. Я пішов з будинку розчарований.  Мандруючи вулицями Бучача я зупиняв кожну старшу людину і заводив із нею розмову. Я запитував про лікаря Остапа Воронку та його родину. Ні, ніхто не чув про таких. Мабуть ми просто зникли.

В мене ніколи не було рідних у Бучацькому районі. І мама і тато були приїзджі.  Та все ж, найбільша несподіванка чекала на мене у музею, що навпроти площі. Одна з експозицій йменувалася «Видатні люди  Бучача». Серед світлин, на яких було зображено лавреата премії Нобеля з літератури Аґнона (Шмуля Чачкіса),  прославлену на весь світ співачку Соломію Крушельницьку та інших видатних особистостей, було фото, яке віддалено нагадувало Романа Воронку, а під ним наводили перелік заслуг, що межували з фантастикою. Моє знання семи іноземних мов було чистою вигадкою. Я запитав у директора музею, з яких причин цю особу було вміщено на експозицію. Він відповів, що Бучач пишається усіма досягненняни свого рідного  сина. Я розкрив свою тотожність із образом на світлині і сказав, що не належу до знаменитостей і попросив зняти моє фото. Він відповів, що цього зробити не можна, але погодився з моїми заввагами про уточнення переліку заслуг.   Хто б подумав?  Я у музею.  Так виникають легенди.

Сьогодні із цією експозицією можна ознайомитися на сайті http://www.geocities.com/buchachtown/celebrity/. Раз потрапивши до галереї уславлених, моя легенда переписується і повторюється  без будь-яких змін. Отож, серед інших, її можна знайти ще на  сайті www.osbm.in.ua/Buchach/Graf/istoria.htm.

У газеті «Поступ» із 5 липня 2004 року з’явилася стаття про те, як в Ізраїлі в Єрусалимі колишні мешканці міста Бучач організували мітіинґ ушанування пам’яті Аґнона, нобелівського лавреата в царині літератури. У статті згадувалися і інші «славетні» сини Бучача, і серед них був Роман Воронка.  Вважаю це возвеличення незаслуженим (з огляду на решту товариства, в якому опинився). Чи слід мені жалітися?

Під вечір, перед від’їздом я навідався до поліційни станцію, щоб розпитати про батька. Як не дивно, черговий міліціянт не зіґнорував питання, яке стосувалося подій п’ятидесятисемирічної давнини. Він був на службі у місті Бучач у незалежній Україні і поставився до мого питання серйозно. Архіви НКВД було відкрито і тому можна було сподіватися на відповідь. Я заповнив якісь папери, і чергуючий офіцер пообіцяв зробити відповідний запит. Через кілька місяців я отримав довідку, що мойого батька не замордували  в 1941 у Тернопольській в’язниці. Його погнали етапом на північ до концтбору біля Мурманська і там він загинув у 1943 році.

Зворотна подорож до Івано-Франківська проходила у повній мовчанці. Я попросив свого водія ще трохи залишити мене наодинці з моїм минулим.  Хай те про що я думав тоді і тепер залишиться зі мною.