Народилась 6 лютого 1977 року у с. Трибухівці Бучацького району Тернопільської області. Закінчила місцеву школу, Бучацький державний агроколедж. Сьогодні навчається в Київському Національному інституті харчової промисловості. Свої твори друкувала в газеті „ Нова доба”, альманахах „ Перші ластівки”, „ Подільська толока”, антології оповідань „ Що записано в книгу життя” / Київ, в- во „ Молодь”, 2003. Співавтор поетичної збірки „ Анатомія душі”, збірки оповідань „ Диво для Попелюшки” / Тернопіль „Терно – граф”, 2005 . Член національної Спілки письменників України.

СПАДЩИНА

Старезний, як дід, каштан губив на бетонну доріжку свої колючі плоди. Ледь діткнувшись холодного бетону, їжачки розтріскувалися і з них викочувалися блискучі коричневі м'ячики, що аж просились до рук. Назбирати б повнісіньку сумку того добра і принести додому. Як у третьому класі, щоб мама мали за що сварити.

Володимир згадував ту пригоду і кілька кілограмів викинутих блискучих каштанів так часто, як згадував свою покійну матінку. Постарівши раніше за свої роки, вона на худеньких плечах тримала і сім”ю, і господарство, і той невидимий тягар пошарпаної долею єврейки.

У селі  не любили і сторонилися жидів. Рано осиротівши, Чарна надовго задівувалася – ніхто не  сватав убогу єврейку : своїх дівчат вистачало. Тому, коли підстаркуватий холостяк Степан, очі якого ніколи не дивилися на світ божий без горілчаного туману, натякнув на одруження – вона зраділа. Розписалися, а через неповний рік на світ з'явився Володимир. Вічно п'яний Степан ніби й не помітив „ прибутку”, але Чарна не могла натішитися чорночубим Володиком. Розриваючись між школою, де працювала прибиральницею, і малою дитиною. Вона ледве зводила кінці з кінцями, дотягуючи до наступної зарплати. Так тривало довгих дев'ять літ, поки народилося ще два голодних роти. Щоправда, Степан ніби отямився – менше  пив, навіть на роботу влаштувався.

Та одного лютневого досвітку у шибку постукало горе. Сусідка бігла на раннє доїння і на греблі спіткнулася на щось прикурене снігом. П'яний Степан замерз, залишивши Чарну вдовою з трьома сиротами в старенькій хаті. Поховала чоловіка вже на купони. А далі стало ще важче – мізерну зарплатню перестали виплачувати взагалі. Як  стягувалася Чарна на одіж і взуванку для синів, один Бог знав.

Володимир підвівся з розхристаної лавки і пішов шкільним подвір'ям.  Нові черевики м'яко пірнали в перину жовтого листя, залишаючи за собою сухе шарудіня молодого жовтня. Ті черевики, хоч і нові, але з дешевих, шкрябали Володимирові душу. Не ходити ж, звичайно, босому, але за ті гроші можна було купити якоїсь олії та крупи для дому. А ще ж треба взути братів і годувати їх чимось до його наступної сторожівсткої зарплати.

Тяжкі думи його урвало дрібненьке цокотіня каблучків. Ще не глянувши Володимир знав, що то Вона. Та, через яку він не міг спокійно спати, вільно дихати і для якої, одягаючись у найновіше, що в нього було, щонеділі висиджував у шкільному дворі.

Пасемця білявого волосся мініатюрної Іринки похитувалися від подихів обережного вітру. Вона підбігла до іномарки і , відчинивши дверцята, сіла, навіть не привітавшись з Володимиром, начебто на помітивши. Так, вона не помічала його давно, хоч і просиділа перед ним десять шкільних років. У неї , бачте, пишний котедж, новенький автомобіль, достаток і татко – свіжеспечений бізнесмен. Усе те, очевидни не дозволяє зазнайкуватій Іринці опуститися до сторожа з убогої жидівської сім”ї.

Очима повними болю, хлопець провів ту іномарку  Іринчиного залицяльника і, сумно переставляючи блискучі черевикі поплівся додому, де його чекали голодні близнюки.
         Ледь переступив поріг, як почулося :-Володьку, а Михасько вибив шибу! 

-То він вибив, а на мене спихає! 

-Брешеш, - зарепетував Роман.

Вечеряли мовчки. Роман і Михайло поспішали загорнути побільше бараболі, а Володимир думав, де взяти грошей на розбиту шибку. Сидів за столом над порожньою  пащекою сковорідки, підперши голову руками, а думки неначе чорні круки, дзьобали його голову.

Брати мовчки роздягалися і позалазили під благеньке, але чисте одіяльце. Трохи пововтузившись, вони прилаштувалися  й затихли. І вже добре вгрівшись, продираючи дрімоту, підвівся Михайло:

- Володьку, там письмо.

- Яке письмо?

- А дивись сам, - Михайло знову ліг на подушку.

Володимир узяв з підвіконня присипаного розбитою шибкою листа.

„Письмо” було з Ізраілю. Напевне від маминого брата Йосефа. Дядько ніколи не писав мамі. Коли від”їжджав на  правітчизну зі своїм дядьком і тіткою, Йосефові було п'ятнадцять років, а Чарни ще й на світі не було. Тому мама часто казали:

- Де ж то наш Йосьо? Чи пропав де, чи, може гордує мною? – і вже до молого Володика : - Він навіть не знає коли я народилася, то , може    , хоч дізнається, як помру.