У центрі ринкової площі розмістилася збудована в 1751 році ратуша. Це робота архітектора Бернарда Меретина у стилі декоративного бароко. Ратуша з усіх боків відкрита для огляду. Розташована в нижній частині міста, вона, завдяки чіткому окресленню об'ємів і легкості пропорцій, однаково виразно сприймається як з площі, так і з навколишніх схилів та пагорбів. У плані будинок ратуші являє собою квадрат. На двоповерховий кубічний об'єм спирається двох'ярусна вежа висотою 35 метрів з великими вікнами і за округленими кутами. Вся споруда має яскраво виражену вертикально-центричну композицію вежного типу, яка прекрасно гармоніює з навколишнім ландшафтом. Пластику стін підкреслюють пілястри, крок і кількість яких неоднакові на головному фасаді - шість, на задньому -п'ять, а бічних - по чотири, враховуючи наріжні. Вони закінчуються коринфськими капітелями. Це значно урізноманітнює площину фасадів. У цілому в архітектурі ратуші переважають вертикальні членування. Кам'яні споруди і рельєфи на фасаді виконав визначний український скульптор Пінзель, який працював разом із Б. Меретином. Скульптури відзначаються експресією пластичної мови і динамізмом композиції, що притаманне пізньому бароко. Вони тесані з цільного вапняку, і лише подекуди зроблені вставки і накладки. Образи, повернуті з античної міфології, об'єднані темою боротьби проти темних сил зла і перемоги розуму над стихійними силами природи. Спочатку фасад прикрашали 14 фігур. Частина їх загинула під час пожежі 29 липня 1865 року. До 1847 року на верхньому ярусі вежі знаходився годинник. У XIX ст. на першому поверсі ратуші розміщалися органи місцевого самоврядування повітовий старостат і повітова рада. У 1920 році будівлю віддали міщанам і купцям під житло та торгівлю. 30 грудня 1982 р. у приміщенні ратуші було відкрито районний історико-краєзнавчий музей. На даний час його експозицію перенесено в інше приміщення, а сама ратуша реставрується .
Церква св. Миколая закладена в перших роках XVII ст. і освячена 1610 року. Фундатором її вважаеться подружжя Стефан та Марія Потоцька, про що засвідчує над дверима церкви їхній шлюбний герб (Потоцьких-Могилів). Церква св. Миколая була першим кам'яним храмом у місті. Вона невеликих розмірів, являє собою ошатну тридільну і двоконхову споруду з добре згармонізованими формами. Основним духовно-естетичним центром церкви є іконостас. Пишно оздоблений ажурним різьбленням і позолотою, він є типовим твором стилю барокко. До найбілыиих скарбів храму відносять ікону "Богородиця"XVI ст., що на східній стіні вівтаря. Її привезла до Бучача Марія Могилянка. Майже чотири століття церква св. Миколая - осередок духовності для десятків поколінь бучачан.
Замок розташований у південно-західній частині міста на вершині високого скалистого плоскогір'я з крутими схилами, що спадають до річки й безіменного потічка. Збудований він із світлого та темно-червоного піщаника на вапняному розчині, про секрети якого ходять легенди. У загальному вигляді замок утворює викривлений овал з трьома вежами: північна, південна, східна і західна (цілком знищена). 3 південно-східної сторони замку містилася замкова церквиця. Розповідають, що звідси походить одна з найдавніших ікон - "Богородиця" церкви св. Миколая. Поряд з баштою знаходяться житлові приміщення і в'їзна брама, до котрої можна було дістатися по збудованій похилій доріжці та відкритому містку, перекинутому через рів. Замковий двоповерховий палац, очевидно, був споруджений у ренесансному стилі - мав зручні галереї. 3 житлових приміщень і башт був вихід у підземелля. Побутують легенди, що замок сполучений таємними переходами зі всіма сусідніми замками, церквами і монастирком, що в його підвалах зберігаються скарби пана Каньовського і золота карета Марії Могилянки. Французький придворний Ф. Далейрац, який був при королі Яна Собєського, відвідавши Бучацький замок у 1584 р., так його описує: "Збудований з каменю на кілька високих поверхів і на дуже товстих та міцних мурах над містом на вершині стрімкої гори. Замковий двір прикрашений низкою галерей і багатьма іншими особливостями архітектури, замикає в собі прекрасну фонтанку, яка б'є джерелом чистої і холодної води". У середині XVII ст. Микола Потоцький побудував собі новий палац і старовинний замок був залишений. Однак ще кілька десятиріч він служив для різних практичних потреб. На початку XIX ст. власники замку дозволили міщанам за гроші розбирати замкові мури на будівельні матеріали і цим його привели до непоправної руїни. Майже два століття пощерблені мури Бучацького замку, що височать над містом, чаруюують своєю неповторністю. Вони - свідчення унікального архітектурного зодчества нашого народу, його майстерності і невичерпного таланту.
На схилі гори Федір знаходяться монастир та церква отців Василіян, а також історико-філософський ліцей імені св. Йосафата. На цьому місці був колись костел св. Хреста. У 1712 році Потоцькі, бажаючи мати у своїх володіннях освідчене греко-католицьке українське духовенство, з дозволу верховної світської і духовної влади запросили у Бучач з Литви отців Васил1ян. На місці костела розпочалося будівництво просторого монастиря для отців Василіян, яке завершилось у 1753 році. У 1771 році збудована церква монастиря отців Василіян, автором проекту був архітектор Готфрід Гофман. Монастир був центром освітньої діяльності у Бучачі тут діяла спочатку школа-інтернат для дітей з бідних родин, потім - семінарія, реорганізована згодом у гімназію. Пізніше тут був відкритий місійний інститут ім. св. Йосафата, який з перервами діяв до 1944 року. Діяльність Бучацького монастиря св. Хреста ЧСВВ була заборонена радянською владою у середині 1946 року. У березні 1991 року після 45-річної вимушеної перерви у Бучацький монастир св. Хреста повернулися отці Василіяни - о.Іван Майкович - настоятель (ігумен) монастиря і о. Августин Дзюрбан -духівник монастирської церкви. Реставраційно-будівельні роботи були розпочаті у 1992 році і тривають по сьогодні. У 1995 році Міністерством освіти України зареестрований історико-філософський ліцей ім. св. Йосафата Бучацького монастиря Чесного Хреста Господнього чину св. Василія Великого, директором якого є о. Іван Майкович.
Трагедія святині.
Монастир оо. Василіян зазнав страшної наруги, страшної руїни уже в мирний час. Після війни у правому боці крила була розміщена середня школа. У лівому кілька класів вечірньої школи. Ліве крило на той час було вже значно зруйноване. В такому стані монастир був до 1950 р. В 1950 році було закінчено ремонт гімназії і школу перевели в її приміщення. Святиню віддали під Бучацьку школу механізації сільського господарства, де навчалися трактористи, комбайнери. Тоді почалося справжнє нищення святині. Сама церква на той час була пограбована, розтягнена - зникли усі церковні цінності, книги. У самому храмі стояв комбайн. Всі вікна були вибиті. У бані селилися голуби. Їх нечистоти у дощ стікали по стінах, знищуючи розписи. Також у храмі була кузня; тут ремонтували трактори, стукали, обдирали стіни, довбали долівку. У дзвіниці була обладнана оглядова яма для ремонту техніки. Знищили фігури святих, Божої Матері; невідомо де ділися образи, церковні речі. Зрізали хрести, ламали усе, трощили, не задумуючись про наслідки. Диво, але новітнім варварам так і не вдалося зняти хрест із дзвіниці. Він залишався там усі роки совєтського мракобісся - похилений, але не знищений. У 1974 - 1990 р. на горі „Федір" було побудовано базу ПТУ, цілий комплекс: гуртожиток, навчальний корпус та майстерні.
Монастир лишився на поталу, природньо що в 1991 році його віддали справжнім господарям –монахам Чину Святого Василія Великого. Почалася титанічна праця. Сам Господь прислав нам як вірного слугу греко-католицької церкви, як ревного пастиря вірних християн, та ще й незрівнянного, невтомного будівничого школи і Святої обителі - отця Івана Майковича, який в даний час є директором колегіуму ім. Святого Йосафата. За шістнадцять років під його керівництвом зроблено, відновлено, відбудовано все, навіть більше як було до війни. Сьогодні тут діють Колегіум ім. Св.Йосафата, Марійська дружина, Вівтарна дружина, Членство Апостольської молитви; є монастир, де живуть монахи. За час панування московсько-більшовицької комуни було знищено усі каплички; їх розбили, розтягнули бульдозерами. По розбивали численні придорожні фігури. Старалися райкоми компартії, комсомолу. Руками новоспечених яничарів, яким обіцяли винагороди, добру працю, робили чорну справу. Навіть дубові хрести високі, могутні, які стояли може й століття, були зрізані, спалені та зруйнувані, але можна відбудувати... І воскресли в м. Бучачі і в селах району, при сприянні чудових людей, святині, каплички; поставлено десятки фігур, нових хрестів. Одна із жертводавців є родина пана Василя і Марії Бабали, які своєю жертовною працею підняли з руїни, відтворили знищені святині Бучача. Усе можна підняти з руїни, та не воскресити нам людей, мучеників, які загинули за віру Христову, Святу церкву. Владики, священники, ченці, черниці...3 болем виринають у нашій свідомості, озиваються у серцях мученики московської інквізиції.
Не воскресити - отця ЧСВВ Івана Терешкуна, провідника Марійських дружин; регента хору монастиря оо. Василіян - ченця Йосафата Рогатинського; ченця Панкратія Гураля. Вони померли, замучені лютим московським тираном. Мучились в таборах Сибіру священики монастиря отців Василіан о. Мартин Луців, о. Порфирій Сивак, о. Марян Шабан, о. Петро Савицький,і.спалені о. Павло Теодорович, о. Добрянський. Парафіяльні священики: отець Микола Бріль (с. Сороки),отець Микола Семанюк (с. Переволока), отець Іван Галібей (с. Скоморохи); уродженці Бучача - Йосиф Кладочний, отець Антін Казновський.
Хто ті священики, чиї тлінні останки розкопані в церкві Св. Покрови?На сьогоднішній день - це питання залишається без відповіді.
Яскравим прикладом боротьби за віру Христову, за греко-католицьку церкву, за свій народ, був сповідник, отець ЧССВ Григорій Дзюрбан (о.Августин). Перейшов він через московські тюрми, та повернувся у нашу Святиню (1991 - 2004 рр.), щоб навчати народ любові до Бога, до своєї Батьківщини. Він спочив на вічно на цвинтарі монастиря оо. Василіан у Бучачі.
Вічна пам’ять,слава борцям,які не зігнули коліна, не склонили голови перед комуністичною тиранією. Хай Господь візьме їхні душі у Царство небесне.
Михайло Бучацький, власник Бучача, заснував 28 липня 1397 року (в інших списках 1379 р.) римо-католицьку парафію у Бучачі..." Лаконічний текст копії цього документу наводить на міркування, що 28 липня 1397 у празник Успіння Богородиці, ймовірно, був освячений однойменний костел. У середині XVIII ст. виникла гостра потреба спорудити новий храм. оскільки на той час старий костел, хоч і перебудований з каменю у кінці XV ст., не раз горів, був руйнований і мав благенький вигляд. Отож, на пожертвування Миколи Потоцького в 1761-1763 роках біля підніжжя Замкової гори було зведено новий Храм Успіння Богородиці, який стоїть донині. Його архітектор нам невідомий. Споруда костелу - кам'яна велична. обширних форм із чітко вираженим у плані хрестом. Обабіч вівтарної частини прибудовані два невеликі приміщення. Над вхідними дверима видніється герб Потоцьких "Пілява" з написами про фундацію. Стіни притвору дещо понижені в порівнянні з висотою нефу. Праворуч від входу - внутрішньостінні гвинтові сходи, які ведуть на емпору (невелика оглядова площадка над притвором). Звідси відкривається прекрасна панорама міста. Фасад костелу декорований чотирма парадами пілястр з капітелями композитного ордеру. Парапети емпори і передньої стіни храму прикрашені різьбленими з каменю вазами. На вершині фасаду урочисто здіймається "дзеркало" із фресковим розписом "Вознесіння Богородиці". Увінчує споруду невеликий восьмикутний барабан із шатровим переходом до ліхтарика та кованого хреста. Вікна з глибокими прорізами становлять чи не єдину прикрасу стін, карнизи слабо виражені, кути зрізані вузькими вертикальними площинами. В інтер'єрі розміщені п'ять вівтарних композицій, тематично пов'язаних із життям Богородиці. Живописні твори, виконані олійними фарбами, досить посереднього рівня. Натомість десять фігур святих для вівтарів вирізьблені дуже майстерно. Ця обставина й послужила поштовхом, щоб вважати скульптури творінням славетного Пінзеля.
Церква була діючою до 1956 року; пізніше гут зробили склад РайСТ. Споруда була понищена. В 1990 році церкву Святої Покрови віддали католицькій громаді. Почався ремонт, впорядкування приміщення. Вірні християни активно взялися до відбудови церкви. В ході робіт з’явились чутки, що в підвалі закопані дзвони. Підвал церкви мав незвичайні розміри: високий насип під ногами і низьке склепіння викликали підозру. Люди взялися щупами шукати дзвони. Відчули порожнечу і почали розкопувати долівку в підвалі... Невдовзі було викопано 148 людських останків, з них багато дитячих.
Ті жертви задзвонили на всю Україну й поза її межі. Хто ті люди? Версії висловлювались різні, та ніхто із влади не хотів займатись пошуком істини. До цих пір імена цих жертв залишаються невідомими.
Але ми знаємо, що це один із результатів страшної чорної роботи московсько-комуністичних катів. А жертви - безвинний люд міста Бучача, інших населених пунктів нашого чи й сусідніх районів. Іх тлінні останки із великими почестями перепоховано в могилу, побудовану біля церкви Святої Покрови. Кілька машин землі з підвалу вивезено на гору „Федір". Ця просякнута кров'ю земля стала основою спорудженої тут символічної могили. А півтори сотні невинних жертв, закопаних московським тираном у підвалах взяла під свій покров свята церква... Так молитва і справедливість перемагають. У 1990 році храм Святої Покрови воскрес. Відновленно після нищення , розтерзання, він широко відкрив двері вірним хритиянам свого міста. Першу службу Божу відправив Владика Ординарій Івано-Франківської єпархії і кир.Павло Василик з священиком Йосипом Морозом, то було 7.01.1990 р.
Синенька Ореста Петрівна
Член Народного Руху з 1990 р.,
Голова товариства “ Меморіал “ ім.В.Стуса
