Олена Сурм'як - Козаренко


Народилась 13 серпня 1969 року. Закінчила Кременецьке педагогічне училище, Бучацький інститут менеджменту і аудиту. Член літературного об’єднання обласного осередку Спілки письменників України. Лауреат премії ім. Степана Будного.  Автор книг « Наодинці з собою» та  « Цвіт акації». Друкувалась в « Перших ластівках», « Подільській толоці», газетах « Нова доба», « Вільне життя», « Свобода». З 1994 по 2007р працювала керівником Бучацького районного молодіжного  літературного об’єднання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“Сон яблуневої ночі”

(2003 – 2005 р.р.)

 

З вдячністю за щастя материнства.

 

Машина швидкої допомоги вже стояла під їхнім будинком.

- Ще трішечки, - благав молодий чоловік зводячи по сходах свою вагітну дружину. – Ще тільки п’ять поверхів.

- Ти мені краще цього не говори? – Стомлено відповіла та. –Зупинимось, далі не можу.

- Давайте спробуєм якось на руках Вас знести, - злякано шукав вихід із становища молодий фельдшер.

Двоє дужих санітарів зробили з рук “крісло” і посадили в нього жінку.

- Тож треба, саме сьогодні закрити на ремонт ліфт, – бідкалася старенька вахтерша. –Там шахти залило водою, а то б я ввімкнула.

         - Ще не багато. Три поверхи і все, – підбадьорював чоловік. –Давайте ми з паном доктором вас змінимо. – Чоловіки спорудили таке ж “крісло” і жінка пересіла туди.

- Не важко? – запитав один із санітарів.

- Своя ноша не важка, – всміхнувся майбутній татусь.

- Так, так, Золотко, проблеми щойно починаються. Привикай.

- Щоб тільки вони з’явились, а там якось буде!

- Зупиняйтесь. Далі спробую йти.

- Може не варто?

- Давайте відпочинемо, – запропонував фельдшер.

-Ви віддихайте, а я пішла. - Вона поволі злізла з рук і спираючись на поручень із останнього поверху зійшла сама. Водій швиденько відкрив машину, допоміг вагітній зайти, як тільки повсідались всі решту -  машина, включивши сирену, рушила на великій швидкості по центральній вулиці міста в напрямку “Клініки матері і дитини”.

 

-Ось ваше ліжко. Відпочивайте, – сказала зовсім молоденька акушерочка, показуючи на єдине вільне  ліжко в шостій палаті на другому поверсі.

-Спасибі. Мене звати Лада, – повернулась вона до жінок, що лежали в палаті, розкладаючи на тумбочці під вікном свої речі.

-А мене - Анжела, – обізвалась зовсім руда веснянкувата дівчинка з смішним хвостиком на самому чубку. Якби не величезний живіт, то їй можна було б дати не більше 14 - 15 років.

-Я - Віра, – підтримамала її середнього віку повнувата жінка в яскраво-жовтому халаті. – А ось тут спить Люба, вона щойно заснула; давайте її не будити.

-З тобою що? – майже пошепки запитала веснянкувата Анжела.

-Проблеми, – їй в тон відповіла Лада.

-Тут у всіх проблеми. Інакших не привозять.

-Анжела-а! – почувся гучний чоловічий бас з вулиці. Дівчина миттю виглянула у відкрите навстіж вікно.

-Чого тобі?

-Як ти?

-Не бач? Жива. І все ще інтересна, – відповіла погладжуючи себе по животі.

-Як дитя?

-Не просто дитя, а Золотце, чемне. Мамі всі кишки вибиває, але з тобою зустрітись ще не спішить.

-Що лікарка каже?

-Каже ще не час. Що все добре, тільки повертатись не хоче.

-А твоє серце як? Не болить?

-Болить… від того, що розривається надвоє, одна половинка хоче скоріше до тебе, а друга чекає появи синочка.

-Я серйозно.

-І я серйозно. Чого вчепився до мене?!

-Назаренко, на УЗД, – оголосила медсестра. Лада піднялась і мимоволі глянула в вікно. Там стояв чоловік років 35-38 щонайменше. Чорнявий, з доволі інтелігентною бородою, в білій сорочці й краватці.

“Цікаво?!” – подумала про себе жінка. Але тут же себе перервала: “Що там мій?”…

-Все в нормі, - сказав старенький лікар в окулярах розглядаючи зображення на екрані.

-Плід голівкою вверх. І якщо найближчим часом не повернеться, то справді найкращим виходом для дитини буде “кесарів розтин”. Но для вас, милочка, я не впевнений. Потрібні дані томографії головного мозку, кардіограми і консультації невропатолога.

-Завтра я це організую, - запевнила Лариса Константинівна – молода лікарка, якій випало вирішувати доволі складну проблему з родорозрішенням пацієтки з дуже складним діагнозом. – Зараз ідіть, відпочивайте. І ні про що не хвилюйтесь. Звідси ще з животом ніхто назад не пішов. Пам’ятайте, що ваш спокій – це перш за все здоров’я дитини.

Коли Лада зайшла в палату, то дивного відвідувача за вікном вже не було. Натомість на тумбочці посередині лежав величезний кавун, миска вареників з абрикосами і над всім цим добром лице Анжели, що розплилось в блаженно-задоволеній посмішці, вминаючи вареник і в руках вже тримаючи наступний. Біля неї сиділа Віра, стараючись всунути дівчині серветку, щоб витерти стікаючий до ліктів сік. Ледь поодаль, з другої сторони, діставала вареника Люба.

-Приєднуйся. В нас тут повний комунізм, – запропонувала вона Ладі. Якщо чогось хочеться – бери, не відмовляй собі.

-Дякую. В мене тут є домашнє печиво. Будете?

-Будем. Чуть пізніше, – закомандувала Анжела. –Зараз вареники, поки ще теплі. То мені свекруха пристарала.

-То це був твій чоловік?

-Ага, – кивнула  головою у відповідь, набиваючи рота ще одним вареником , не прожувавши, продовжила:

-Класний. Правда? Сама знаю!..

Лада простягнула руку до вареника (всі їли пальцями) і коли відкусила шматочок, то про себе відмітила, що справді дуже смачно. І вже не соромлячись продовжувала ласувати. Коли справа дійшла до кавуна, у вікні знову почувся крик, тільки дитячий.

-Це мої, - швиденько встала Віра. – Привіт.

-Привіт, - почувся впевнений чоловічий голос, – як ви тут?

-Нічого. Ви як там самі справляєтесь? Дівчатка слухняні?

-Слухняні. Мам, а бач, ми сьогодні як заплетені?

-Я їй казала, що краще хвостики!

-А я не хочу хвостики, вони мотиляються. Правда, косички краще?

-І так гарно і так. Хто ж вас позаплітав?

Діти замовкли поглядаючи одна на одну. А потім враз:

-Він! – і показали на чоловіка, що стояв поряд.

-Ми тобі персики принесли, - знову загелготіли дівчатка.

-Я там трохи картоплі молодої накришив,салат з огірків, помідорів намішав і якихось котлет нажарив. Не сердись, якщо щось не так.

-Молодці. Все так, аби лиш не голодні.

-Ой, я забув!

-Що забув?

-Ти просила щось почитати …

-Я в дівчат візьму.

-Чуєш, Вір? Там  в “Дитячий світ” привезли чеські ліжечка, ну такі з всякими там поличками і навіть з столиком для пеленання. Я візьму?

-Ти нічого брати не будеш, поки я не народжу. Зрозумів? – в її голосі почулись якісь нотки страху.

-Як скажеш. Я тільки спитав.

-І не питай мене більше такого.

-Мама дзвонила, - перевів розмову в інше русло чоловік. –Вона питала, чи не приїхати їй, щоб щось помогти.

-Ви справляєтесь самі?

-Стараємося.

-От і старайтеся далі. Нічиєї допомоги нам не треба. Правда дівчатка?

-Правда, мам.

-Мам, мам, дивись, Оля мені квітку від сандалика відірвала.

-Бо вона тобі не пасує.

-А тобі пасує?

-Не сваріться. Я вас прошу. Йдіть вже. Завтра відведи їх в садочок. А сьогодні вже до мене не приходь. Якби щось, то я сама тобі зателефоную.

Ближче до вечора серед багатьох чоловічих і інших криків Лада почула знайомий голос, що кликав її.

-Привіт. Ти вже голодна?

-Тут не дадуть з голоду вмерти.

-Я там передав все, що ти любиш.

-І багато-багато помідорів?

-Їх також. Що кажуть лікарі?

-Все те ж. Завтра викличуть невропатолога і всіх решту.

-На котру годину?

-Не знаю, тобі нащо?

-Хочу почути, що скажуть.

-Не хвилюйся, моя лікарка сказала, що звідси вагітними не виходять.

-Я вас дуже люблю …

-Ми тебе теж.

-Бережи себе. І ні про що не хвилюйся.

-Ти вже батькам повідомив?

-Ще немає про що. Йди лягай. Багато не ходи і не говори. Бо я тебе знаю, сама не поспиш і іншим не даш.

-Я буду чемна. Обіцяю. Па-па.

Вона провела поглядом молодого темноволосого чоловіка. І відійшла лише тоді, коли його постать сховалась за кутом провулку.

“Боже, тільки допоможи мені вижити. Він ж пропаде сам з дитиною!”

-Дівчино, покличте, будь-ласка, Любу, - попросив середнього зросту чоловік з невеличкою сивиною на чубі. Акуратно вбраний, з землисто-сірим кольором обличчя він справляв враження втомленої життям людини.

Лада не встигла повернутись, як Люба стояла вже за спиною.

-Чого прийшов? Все поки-що добре.

-Не сварись. Я не міг нічого робити і ні про що більше думати. Відпросився з роботи і прибіг хоч глянути на тебе. Солодкого хочеш?

-Хочу, - якось вже м’якше відповіла жінка.

-Бач, я знав. Я вам купив цілий великий торт, “Пражський”, шоколадний. Вгадав?

-Вгадав … В мене інколи складається враження, що це ти виношуєш дитину, а не я.

-Краще б це було саме так.

Поки подружжя говорило через вікно, в палату зайшла сестричка і зі словами:

 - Вас що, тут не годують, що такі важкі пакунки передають? – поставила на стіл передачі з акуратними лейбочками на пакетах з прізвищами пацієнтів.

-В мене є пропозиція, - обізвалась з ліжка Анжела. –На вечерю теж не йдем. Там сьогодні молочна каша.

-Ти звідки знаєш? – спитала Люба.

-Вона нюхом чує, - відповіла за Анжелу Віра. –Ще перед сніданком все меню на день об’явить.

-Правильно. І зразу знаю, що замовляти на обід у свекрухи, - перейшла в захист Анжела.

-Анжелочко, а ти сама звідки? – запитала Лада.

-Я з дитбудинку, а з якого – не питай, бо я вже їх стільки поміняла, що й не пам’ятаю на котрому закінчила.

-В тебе це перша вагітність?

-Угу, і напевно остання. По крайній мірі так каже чоловік.

-Зрозуміло. Вір, а в тебе?

-А в мене друга. Бачила моїх двох мавпенят? То з першого заходу. З другого обіцяють одне. Бо як, не дай Боже, ще двоє, то я розумом поїду.

-Люб, а ти тут вже по якому разі?

-Дев’ятому, - з гіркотою в голосі сказала жінка. І на великі очі Лади, що сверлили запитанням продовжила, - Я вісім дітей не доносила. На шостому місяці родяться мертвими. Двурога матка в мене.

-А зараз, що лікарі кажуть?

-Що вже шість з половиною і якщо доношу ще дві неділі, то є шанс народити живу дитину. А ти?

-А в мене перший мертвий плід, другий – викидень. А тепер ось живе й здорове, Богу дякуючи, але поперечне положення, та й після аварії я.

-Дівчата, в мене враження, - заговорила Віра, - що сьогодні ніхто нормально сам не народжує.

-Давайте не будемо про сумне. Сідаєм вечеряти.

Жінки поволі перевалюючись з ноги на ногу і підтримуючи руками животи присувались зі своїми ложками до столу. Сміючись, вихваляли кулінарні здібності Ладиного чоловіка і винахідливість Любиного.

Як завжди несподівано, на місто опустились сутінки. В черговий раз зайшла медсестра, кого вколола, кому принесла пігулку, переміряла всім артеріальний тиск і бажаючи спокійної ночі, вийшла з палати, тихенько зачинивши за собою двері.

-Ви що, зібрались спати? – запитала невгамовна Анжела. –Ну давайте про щось поговоримо.

-Дуже хочеш? – спитала Лада.

-Ага.

-Ну то розкажи нам, як тобі вдалось захомутати такого красеня, - запропонувала Віра.

-Що його хомутати? Він сам вчепився, як реп’ях до кожуха.

-Стоп, - перебила їх Лада. –Ви хочете сказати, що оцей бородатий красень-інтелігент твій чоловік?

-Та який він, в дупу, красень? Бороду не бриє, без краватки з хати не вийде. Я йому куртку джинсову на гуманітарці купила. Дішовка, а вигляд класний, з прорізами, виторочена … Забігаю в інститут, він на кафедрі сидить, ну і ще якісь мудрі старички біля нього. Я з торби куртку, примір, мовляв. А він притулив її до себе, оглянув і каже: “Гарна куртка, тільки, мабуть малувата і вентиляції забагато.” І подарував   її своєму двоюрідному брату. Я більше, сказала, нічого йому купувати не буду.

-Ким він там в інституті працює? – допитувалась Лада.

-Студентів вчить і якусь роботу пише. Він дуже мудрий, аж занадто, кандидатську захистив, тепер докторську пише. Я йому кажу, що йому з того великого розуму мозги разом з волоссям повилазять,  а він питає, чи я його лисого буду любити? Куди ж я дінусь: лисий, не лисий, а мій! Знаєте дівчата, в мене ще нікого свого не було. А тепер є і чоловік, і дитина скоро буде, ще й свекруха в придачу. Вона в мене супер. Я мами ніколи не мала, кажуть, що мене по ходу поїзда викинули, хтось знайшов під колією в одній пеленці. От в лікарні мені й дали прізвище Живчик, бо вижила. Так от, свекруха мені ніколи не сказала, що я сирота, чи, мовляв, з-під плота, що ми тебе приютили. Інакше як “дитинко”, чи “донечко” не називає. Каже, що мала одну дитину, а тепер двоє.

-Пощастило тобі, - з теплом в голосі сказала Віра. – І все-таки, як ви познайомились?

-Я коли школу закінчила, з інтернату пішла, сказала, що сама хочу жити. Влаштувалась токарем на заводі. Там гуртожиток дали, і зарплата добра. Але гуртожиток – це той самий інтернат – вахтер, сторож, вихователь, директор. Кожен мозги полоще. Я одного разу з вихователем поскандалила. Думав, що як дитдомівка, то перед кожним буду ноги розставляти. То я й пішла на квартиру. Там і познайомилась з Віталіком. Він спочатку мене просто не замічав, проходив, як попри пусте місце. А то одного разу мама його захворіла і вечерю довелось готувати самій. Я нажарила картоплі, нарізала салату, кличу його їсти. Він сів за стіл, як завжди, з газетою, я поставила перед ним тарілку з їжею, він механічно з’їв, певно навіть не бачив, що в рот запихає і встав. Я за ним: “Ей, може, дякую”. “Дякую” – буркнув і навіть не обернувся. “Ну ти в мене дочекаєшся” – подумала собі. На другий день йду на базар й купляю кілограм ротундри. Під керівництвом  його мами тушкую з помідорами … і сиплю пачку червоного перцю, щоб не замітно було. Ввечері, як нічого не було, запихаю під газету на стіл тарілку з варивом. І тут газета опускається і на мене дивляться прямо з лоба два великих наповнених кров’ю ока. Вскочити і виплюнути виховання не дозволяє, а жувати неможливо. Він хапає стакан води і заливає його в глотку. А тоді так виховано: “Можна ще води попросити?”

-А чого ж ні, Вам тільки чашку, чи відро одразу?

А вночі його маму “швидка” забрала, тиск піднявся 210 на 140. Він так налякався, що не знав, що має робити. Я поїхала з ними. Подивилась на ту палату, в яку її положили і зрозуміла, що там вона не вилічиться. Там ще семеро жінок лежали, одна всю ніч ричала, друга стогнала, а бабка з боку, то хропіла, як паровоз. Я пішла до лікаря, поговорила, дала на лапу скільки треба, моментально перевели в палату для інвалідів війни. Вітька тільки очима кліпав, не знав, що діється. Ранком пішла в магазин, купила халат, тапочки і нічну сорочку. Вона дома свої мала, але не буду ж я по чужих шафах лазити. Потім їсти зварила і віднесла їй в лікарню, а звідти на роботу в другу зміну. Коли зранку прийшла додому на столі лежали гроші і записка: “Це Вам за клопоти”. Ах ти ж скотина, думаю, то ти мені грошима вирішив віддячити. Ну почекай! Діждалась коли він прийшов з інституту, схопила ті гроші і по писку його, по писку. В нього очі стали ще більші, як після перцю. Що вже кричала – не згадаю. Тільки так обідно стало, що аж розплакалась і вибігла з хати. Я тоді дома не ночувала. Ходила по місту, трохи в парку сиділа і плакала. Розумієте, я вперше відчула, що щось можу для когось зробити, що комусь потрібна, а він мені гроші.

Коли другий раз прийшла з заводу то думала, що заберу речі і піду шукати іншу квартиру. Не змогла. Відкриваю двері, а він стоїть, як псина приблудна, дивиться на мене так розгублено і каже: “Вибачте, я не подумав.  Вибачте, я другу добу Вас всюди шукаю, не знаю, що матері сказати. Де ви були?”  “Де була – там вже нема. Їсти будете?..” “Не хвилюйтесь, перевдягайтесь і ходіть на кухню”. Заходжу, а на столі повний комплект: салат, омлет, кава, канапки з прибамбасами, ну, в смислі краби, лимон, зелень. Я обалділа. А біля тарілки дві вилки, ніж, ще якась фігня. Тут я скипіла:”Думаєш я дура неграмотна, не знаю що до чого і як тим їсти?.. Правильно думаєш!” Він швиденько все позабирав і залишив тільки вилку. “Ну – думаю – потроху доходить…” Жували мовчки, но такої смакоти я не їла відколи живу. Питаю: “Сам готував, чи готове приніс?”  “А Ви сумніваєтесь, що я теж щось вмію?” “Ну, слава Богу, не зовсім каліч”. А він засміявся. Ми потім в лікарню ходили разом. Він всю дорогу розказував мені про місто, про його вулиці і старовинні будинки. Віталька помішаний на архітектурі. Каже, що вдало збудований ансамбль – це як вірш, як музика, в ньому можна виразити всі свої почуття: любові і гніву, розгубленості і впевненості, а головне пристрасті. Ви знаєте, я слухала його і заздрила, бо він може робити те, що хоче і що любить.

-А що любиш ти? – запитала Лада.

-Дітей. Я хочу мати багато-багато дітей і сильно-сильно  любити їх.

-Тоді в тебе все попереду.

-А може краще влаштуватись в дитсадок вихователем? Стільки раз родити не треба! – запропонувала Віра.

-Розумієш, для мене найбільший кайф, коли я відчуваю в собі дитину, як вона рухається, як вона спить. Я розмовляю з нею як з найкращою подружкою і мені здається, вона мене чує.

-Ти права. Вчені довели, що чує. Але розкажи нам все-таки, як ти вийшла заміж.

-А що тут розповідати. Ми з Віталиком часто гуляли. Спочатку до його мами в лікарню, а потім вже в звичку ввійшло. Мені цікаво з ним, а він не соромився мене. Одного разу, я в себе в кімнаті була, коли до нього прийшла якась дівуля в шортах, маєчці і шкіряній куртці, а капці на таких величезних каблуках, що я дивувалась, як на них можна стояти. Він провів її до себе в кабінет і дверей не зачинив. Коли я виходила на кухню, то побачила, що сидить вона на кріслі проти самих дверей, так сексапільно вигнута і говорить: “Якщо я Вам подобаюсь, Віталію Сергійовичу, то ж я не проти”. В мене якраз була в руках була чашка з мінералкою, от я й вилила її на неї. Кажу: “Дорогенька, тут пристойний дім, а не бордель, Ви напевно помилились”. Та з вереском вилетіла з хати.

-А що Віталік?

-Що Віталька, він реготав так, що я думала він коліки дістане. От я й обідилась, пішла в кімнату пакувати чемодан. Щось заболіло мені всередині, коли її побачила. Тож я зуби зціпила і складаю все в торбу. Він перехопив мене коли я вже двері відкривала: “Ти куди зібралась?” “Подалі звідси” – кажу. “Ти образилась? Ця студентка прийшла до мене за оцінкою, а так як я хабарів не беру, а знань в неї немає …” “То вона запропонувала “натуру” “А чому це тебе так дивує? В інституті всі думають, що я впертий холостяк, от і пропонуються”. “А ти й радий”. “Ні, тому що в мене вже є дівчина”. Мене ще більше закололо в грудях. “То вітаю”. “Я радий, що ти одобрила мій вибір”. “Нічого я не одобрювала. Я ж її навіть не знаю, та й знати не конче хочу. І взагалі, досить мені тут пудрити мозги. Я пішла”.  “Ти підеш, тільки трішки пізніше … Зі мною, на вечір в університет. Там наші студенти затіяли вечір відвертості. От я й познайомлю їх відверто з тобою, щоб більше не лізли з дурними пропозиціями”. От тоді я справді розізлилась. “Ти що, чокнутий? Куди я піду? Хто я, а хто ти? Ти думаєш, що я не знаю, що ти просто вирішив наді мною посміятися?” Віталька тоді вперше подивився на мене так серйозно: “Не бачу нічого смішного. Ти сама не знаєш, хто ти!..” Що він хотів цим сказати я й досі не допетраю. Але то пусте. Десь через годину, коли я заспокоїлась, він постукав до мене в кімнату: “Є пропозиція зробити “шопінг”. “В якому напрямку?” – питаю. “Купимо тобі щось красиве на вечір, якщо ти не проти все-таки зі мною піти”.

-І ти пішла? – не витримала Лада. Надворі була глуха ніч і тільки чути було, як гучно в саду падали, розтріскуючись, яблука. Їх солодкий аромат наповнював кімнату і додавав чарівності дивній розповіді цієї зовсім маленької і такої безпосередньої жіночки. Всім хотілося дослухати цю казку до кінця і вірити в щасливе завершення зовсім несподіваної історії.

-Ми поїхали. Він завіз мене в якись супермодний магазин. Я як побачила ціни, то зразу втекла. Взагалі я не розумію для чого стільки грошей тратити на одежу. Цілком пристойно можна вбратися й на гуманітарці, там бувають зовсім нові речі, з етикеткою.

Дівчата дружно розреготались.

-І нічого смішного я в цьому не бачу. Ми в дитдомі про такі речі навіть не мріяли.

-То де ж ви все-таки скупились? – допитувалась Люба.

-На базарі! Я спочатку хотіла купити собі звичайні гарні штани з блискучим поясом і помаранчеву кофту. Але Віталька категорично заборонив. Сказав, що я варта ліпшого. То ми знайшли трикотажний брючний костюм кольору молодої трави. Віталік сказав, що він підходить до моїх очей. А довкола костюм оброблений таким пушком під лисицю і воротнік такий великий, пишний. Єдине що виріз засильно глибокий. То я подумала, що шпилькою защіпну. Правда коштував той костюм всю мою місячну зарплату. Коли продавщиця запакувала покупку Вітька поліз в кишеню за портмоне. А я сказала, що якщо він збирається за це платити, то ми його не берем. Тоді він змовчав. А коли сіли в машину, сказав, що хотів мені зробити подарунок. “Не треба мені ніяких подарунків. Мені в житті ніхто нічого не дарував. Наша вихователька сказала: “Дівчина може прийняти подарунок тільки від батьків і від нареченого, і то лише тоді, коли справді збирається заміж”. “То виходь за мене”. Я спочатку подумала, що він жартує, але коли побачила його погляд … Він наче боявся, що я зараз знову почну сваритись …

-І що ти відповіла? – допитувалась Віра.

-Нічого. Я взагалі того вечора більше нічого не говорила. Ми поїхали в університет, там на мене дивились, як на екзотичну тваринку.

-Напевно студентки не могли повірити своїм очам? – зауважила Надя.

-Віталік всіх знайомив зі мною і казав, що я його дівчина. І це звучало так гордо! Розумієте, він мене зовсім не соромився. Наоборот, йому здавалося, що всі довкола повинні йому заздрити. А чому тут заздрити? Я ж на себе в дзеркало хоч інколи, але дивлюсь. І ерудицією не виблискую …

-Значить він знайшов щось таке, чого немає ні в красивих, ні в ерудованих.

-Угу. Це особливо видно було, коли підійшла до нього та краля: “Так от які у Вас смаки, пане викладач?” – і багатозначно оглянула мене з ніг до голови. “Не думала й не гадала”. “А даремно” – відповів Віталька – “бо це дівчина, яку все життя шукав і хоч не дуже скоро, але таки знайшов”. “Що ж в ній такого особливого?” “Все. Розумієте, в ній все особливе і вона не схожа на жодну з вас”. Він повернувся і запросив мене на танець. Я ж танцювала мовчки втупившись в землю. Що він їй такого наговорив, я так і не догнала. А коли повернулись до дому він зупинився біля квіткового магазину і виніс цілий оберемок ромашок. Я думала мамі купив. А він відкрив дверку з моєї сторони став на коліна і протягує квіти. “Ти вийдеш за мене заміж?” Я квіти забрала і дверку захлопнула. Коли він сів за кермо, запитав: “Це означає “так” чи “ні”?» “Послухай, Віть, по-перше тобі ніколи не дозволить женитись на мені твоя мама. По-друге подивись правді в вічі, ну ніяк я тобі не пара. Задурна я для тебе. А по-третє, звідки ти знаєш, що я люблю ромашки?” “Тому що ти на них схожа – це по-перше, мама буде дуже рада, коли я на тобі женюсь, вона мені сама про це говорила – це по-друге, а по-третє – це я тобі не пара, а ти найкраще Чудо на землі і хоч трісни, якщо вже я тебе зустрів, то вже нікому не віддам. Ти сама не знаєш яка ти! Я на всі твої вагання відповів?” “Ні! Є ще одне, що ти повинен знати, перед тим як женитись на мені”. “Тільки не лякаймене знову своїми дурними вигадками!” “… В мене порок серця і мені не можна народжувати дітей…” Після кількох секунд мовчання він продовжив: “Хто тобі це сказав?” “Це написано в моїй медичній картці”. Ми проїхали ще кілька кварталів коли Віталік сказав: “Це нічого не міняє. Я кохаю тебе і якщо ти теж щось почуваєш до мене, то всі інші проблеми ми здолаємо разом …”

-Я виходила заміж в пишному білому платті і у вінку з живих ромашок. В церкві дзвеніли дзвони коли ми йшли до шлюбу. Його мама сама заплітала мені в волосся стокротки замість фати. Мені сподобалось. А Віталька всю дорогу говорив, що красивішої нареченої ще ні в кого не було. Він брехав. Але мені було приємно. А після шлюбної ночі я проснулась вся обсипана пелюстками троянд і він з кавою в руках розказував мені, який він вдячний за право бути першим чоловіком в моєму житті.

-А взагалі, дівчата, я його дуже люблю. Він тільки на вигляд такий несмілий. Просто привик, що за нього завжди думає мама. А я дозволяю йому вирішувати всі наші проблеми самому. Він часом каже, що біля мене почуває себе чоловіком.

Вже сіріло надворі, коли потомлені, але такі щасливі чужим щастям жінки лягали спати.

-І як все-таки ти наважилась на дитину? - вже вкладаючись в ліжко запитала Люба.

ххх

 

Там за вікном співають вічну пам’ять

Когось у вічність тихо понесли.

Цвіте весна, на проливня зненадська

Бог опустив проміньчики тепла.

Життя вирує, хтось когось кохає,

Комусь хтось підкладає батога,

А на дворі, весна сповна буяє

І смерть когось у вічність понесла.

                               15. 05. 2008

 

ххх

У досвітка повідкриваю фіранки,

Щоби не пропустити ранок.

Поде роса.

Встає світанок.

Затихли надворі птахи.

Малює сонце променем  розсвіт,

Схиляю голову в його благословенні,

Спинився світ

У цьому рівноденні

Даруючи нам ще багато  літ.

 

 

ххх

Здіймає вітер на асфальті прохню

Сіріють вулиці хати немиті,

Дощ натягає мокру титяву…

І чиїсь сльози досі не пролиті.

                                               29.06.08

 

ххх

Всі кудись метушаться.

Всі чомусь поспішають,

Пробігає життя

В суєті, метушні.

Ми згвалтоване серце,

Всім під ноги кидаєм.

Не до болю сьогодні

Репетуєм в душі.

Рейвах в наших мозгах

Хаос в наших стосунках

Хтоє хто не поймем

У безладнім житті.

В всіх є своя мета

Хто і як добереться,

От би нам розібратись

На якій висоті.

ххх

 

                Роксоланці.

І скоро вже твоя весна

Тобі  у коси заплете цівт вишні,

І всі мої слова вже будуть лишні

Ти пізнаватимеш цей світ сама

                               05.09.08

                Роксоланці.

Я так боюсь тебе про щось спитати,

Щоб не наврочити, не налякати.

Та як тебе від болю вберегти?

Як від помилок ще застерегти?

Ну як скажи за тебе відболіти,

Щоб ти не розчаровувалась в світі

І як пізнати би твої думки,

Коли ти далі віддстані руки.

Як хочеться тебе в житті зігріти…

Але давно самій пора прозріти

Хоч ти одна у нас на всі світи

Сама свій шлях ти мусиш перейти.

                               05.09.08.

                            КОЛИСКОВА З ЧУЖИНИ.

Стрімко спадають  сутінки у травні. Вечір. Задушливий сірий вечір. Он перша зірка, як твої очі, Сонечко моє.

Дома , там, далеко на Вкраїні, теж вечоріє. Хтось чужий розстеляє тобі ліжечко і чужі руки вкладають тебе спати. Ти читаєш молитву… І я теж з тобою помолюся, щоб хоч хвилю, хоч у молитві побути душею з тобою. Я проситиму в Бога милості, здоров’я і щастя для тебе. Для себе ж попрошу сили і мужності, терпіння і волі в пошуках заробітку.

На небі з’явилась ще одна зірка, а он засвітилось сузір’я великої ведмедиці. Десь далеко, в самотній темній кімнаті закриваються твої стомлені оченята. Спи моя донечко, хай тобі присниться мамина колискова. Я співатиму її тобі:

Спи , моя пташечко, спи.

Ніч заховає злі сни.

Вітер несе поцілунок –

Здалеку мами дарунок.

Он поряк засяяло сузір’я Малої ведмедиці. Ластівятко моє, не минає й хвилини, щоб я серцем не думала про тебе. Як пройшов твій день? Що ти їла? В чому вбрана? Чи не образив хто? Чи вмилась перед сном? Чи пам’ятаєш мене? Мої руки? Мій голос?

Спи, зайченяточко, спи.

Казку запросим у сни.

Вранці проміньчик розбудить,

Мама, немов, приголубить.

От і застала нас ніч. Чорна, чужа, маркотна мене, і тепла, лагідна, з місячним сяйвом тебе. Я притулю до грудей твою фотографію і теж постараюсь заснути, щоб у сні зустрітись з тобою, донечко, розчесати твоє волосячко і заплести в косички яскраві зірочки… На щастя. Чи на пам’ять про те, що десь у світі з бідою навпіл і молитвою про свою дитину, блукає мати. Твоя мати, дівчинко моя, що вечора співаючи тобі колискову.

                                    ЩОБ   ІТИ  ДАЛІ

            Заметіль.  Боляче січуть по обличчі маленькі кришталики льоду. Вітер крізь пальто, наче прямо в душу , заганяє холод. Та нам байдуже. Ми так давно не збиралися разом.

            В ось цій мирській суєті порозбігались, порозбридались хто куди. Заховались у своїх клопотах та проблемах, лиш зрідка, на свята, згадуючи про те, що десь  недалеко є хтось зовсім рідний та близький.

            І от через 17 років, накінець, зможемо знову зустрітись. Бігли, спішили, щось похапцем  обговорювали. Знали, там, саме там завжди чекають.

            Шлях кожного з нас тернистий і болісний. Але є на світі місце, куди можна прийти побитим, розтерзаним, з розбитим серцем та пораненою душею і загоїти всі болі, залічити всі рани. Сьогодні ми всі, як на прощу, спішили туди.

            Не зважаючи на роки, місто не змінилось. Хіба,  що стало меньшим : таж вулиця, хвіртка , дім. Наш дім. Мій дім. Він часто снився мені: стара сіра хата з грядками і деревами довкола… І малина. Яскраво – червона малина на першому снігу. Наче краплинки крові на промерзлій душі.

            Запах. Як давно я не відчувала цього дивного запаху дому. І тато… Згорблений, посивілий але усміхнений і такий щасливий. І ми, як блудні діти, повтикались у його груди, вимолюючи прощення.

            За вікном тріщали грудневі морози. А в теплій хаті, біля грубки сиділо семеро зболених душ і впивались цілющим духом дому, відчуттям безмірної любові, набираючись сили іти далі.

 

ЕКСТРАСЕКС

            Сонце. Весна. Травень. Курорт… Тапчан… Болото… Сусід.

Його гола    волосата сива спина і мої неприкриті… ще не криві, не дуже короткі худі ноги.

-         Ви що тут лічите, пані?

-         Та так… спину, - поглядаю на свої наставлені ноги і чекаю коли ж прийде медсестра з торфом.

-         А я поперек. Се мене в війну з – під танка витягли…

В  цей час заходить сестра і накладає дідові нижче спини компрес.

-         А знаєте, я тут багатьох бачив, та от ви мені зразу кинулись в око – продовжує дід, косо поглядаючи на мої ноги.

Я « приємно» вражена, але мовчу, даю  змогу висловитись співрозмовнику.

-         А ви про мене хіба не чули?  Я -  екстрасекс.

-         Хто – хто ви, діду?!!

-         Ну, ще  не зовсім дід.  Але я лічу. Маю дар. От знаю, наприклад, що вас болять ноги. То напевно від каблуків. І варто мені за них взятись, як забудете про всякий біль.

-         Я перепрошую, скільки вам років?

-         Ще нема сімдесят. Я от прочитав у гороскопі, жи в козерогів тота сила, ну, знаєте яка, починається після  п’ятдесяти.

Роблю вигляд, що не розумію. А про себе молюсь, хоч би скоріше мене закопали в ту грязюку…

-         Знаєте, я нині прийду до вас. Вечером. – Продовжує дід -  Збадаю. Зовидите, вам зразу стане легще. Я осе людей лічу. Особливо молодиць з жіночими розстройствами. Зі всіх навколишніх сіл сходяться. Масаж  роблю. Маю таку силу в руках, жи всьо тіло під ними горит. Кажу вам:  я ж – екстрасекс.

Накінець заходить сестричка і замотує мене в болото. Ну все, думаю, дід заспокоїться. Та де там:

-Чуєте, ото в мене недавно  молодиця була, то її все боліло : і голова, і серце, і поперек , і по жіночому. То я її за п’ять сеансів вилічив. Ще й ого як! Дитину вродила!

Дід замовчав, бо зайшли знімати з нього болото. Помалу встав, заправився, і вже при виході обернувся:

-         То я ввечері прийду до вас… з чоколядою. Збадаю. Може, якраз полегшає.

Не встигаю й слова вимовити, як дід зник. Подумки всміхаюсь. Сонце. Весна. Травень. Курорт…і дід – есктрасекс.

 

                                                     Сині очі

Вечір тихо опускався на подвір’я.  Втомлено заглядало, востаннє сьогодні, сонячне проміння, так обнадійливо зігріваючи кімнату. 

-         Вже осінь! – вічиняючи двері в вітальню зайшла мама. Вона  взяла з журнального столика стареньку, колись її учнями подаровану вазу і запхала туди оберемок кольорового кленового листя. – Вже осінь, доню. Як там Віталька, дзвонив?

-         Так, в нього все добре,- відповіла з кухні  ще молода жінка, з надзвичайно, не по віку втомленим поглядом .– У них з Катею сьогодні культпохід на ринок.

Витираючи руки в рушничок, жінка зайшла в кімнату:

-         Вже справді осінь - нахилилась до букету і завмерла. Все життя пробігло перед очима. Школа, ПТУ, токарний станок в цеху, і хлопчисько з синіми – синіми очима, по сусідству в бабусі , що прибігав в дитинстві до них гратись, а в юності, лиш один раз запросив її в кіно. Інститут, вагітність, заміжжя, важко хвора дитина, розлучення, і все життя між роботою, лікарнею, дитсадком, і школою.  Вона по доброму заздрила сусідам по палаті її сина, в яких були батьки, що своїми широкими плечима пробивали броню людсткого егоїзму, на руках виношуючи своїх дітей, тим хто був опорою в житті своїх дружин. А вона все життя сама. В день, чергуючи біля класу, а в ночі біля ліжка свого сина. Вона вже давно перестала плакати, і сміятись  також.

І навіть тепер, коли її син далеко, закінчує ВУЗ і збирається одружуватись, вона всеодно не всміхається,… і не плаче, постійно чатуючи, що в наступну хвилину задзвенить телефон і на другому кінці дроту  важкий хриплий голос, задихаючись, скаже : « Мам, мені погано»…

Вона так живе, хтось співчутливо поглядає в її сторону, хтось неподумавши закидує, що давно могла знайти собі чоловіка, щоб подбав про неї.  Але вона  так живе, і не хоче в жодному разі перекладати  вантаж своїх проблем на когось.

Запах осіннього листя заповнив кімнату. Осінній болиск сонечка пропав, і  в дім опустилися сутінки.

-         Йдемо вечеряти – покликала мама.  А на столі піснею групи « Тар Так» заголосив телефон. Навіть на дивлячись на номер швидко відкрила слухавку і застигла:

-         Ну накінець – то! Привіт. Ір, то ти? – Хвилинне мовчання. – Ти не впізнала – не дивно, стільки часу! То я,Сергій!

Далі все наче в сні – години розмов по телефону, розповіді і знайомства, смуток  і радість. Вона за стільки років вперше всміхнулась. А потім була сповідь. Перша в житті сповідь і перші, за стільки часу, сльози.

-         Ти знаєш, на дворі ще осінь. Вона так надовго затяглась!.. Я знаю чому. Вона  старається продовжити мені мою вже осінь.

-         Ні , вона просто сподівається, що, не порушуючи українських звичаїв, ми ще встигнемо  одружитись.

-         Якщо врахувати, що ти на іншому континенті, то шансів в нас не так і багато.

-         А ти тільки скажи, що хочеш мене побачити!..

-         Хочу!

-         То я пішов за квитком.

Вже на другий день з порогу її дому на неї дивились ті самі  сині очі з її дитинства. « Сині – то  добрі»- казала колись бабуся. І не помилилась.

 

                                         Сьогодні просто жінки!

-         Дайте мені 200 грам пряників, якщо свіжі, будь – ласка.- Попросила невеличка,  сива жіночка в старенькому поношенному пальто, і в’язаному трикотажному береті.

-         Свіжі, щойно привезли.- відповіла зовсім молоденька  продавщиця кондиторського магазину.

-         І ще цукерок « Ромашка», тільки щоб Львівські. Правда добрі ? – запитала вона у подруги, що стояла поряд,  - А що то у вас за цукерки в жовтій коробці?

-         «Асорті», тут є всякі з молочною начинкою, горіховою, полуничною і шоколадною. Давати?

-         Давайте. І ще два пакетики капучіно.

-         22 гривні 50 копійок.

-         Добре. Дякую.- жінка розрахувалась і відійшла на крок в сторону.

-         А мені будь – ласка  того печива з повидлом. – Попросила подруга – приблизно того ж віку жіночка в темно – коричневій куртці з плащової  тканини і в тон їй граційно і навіть якось кокетливо зав’язаній хустці. Вона примружуючись приглядалась до вітрин із різним солодким крамом. – І ще цукерки « Вишня в шоколаді». А вони без кісточок?

-         Вони з коньяком – Прочитавши  напис на коробці відповіла продавщиця. – А в вас сьогодні свято,  бабусі? - Поцікавилась в такох незвичних покупців дівчина.

-         Ми сьогодні не бабусі. – Відповіла гордовито піднімаючи голову жіночка в пальто, - сьогодні ми просто жінки – і можемо собі дозволити покапризувати!

Вони розрахувались і з гордо піднятими головами, та кокетливим вогником в очах, під здивовані погляди покупців попрямували до виходу, і тільки там почули поодинокі оплески.

                                                   

Додати коментар


Захисний код
Оновити